Ілюзія ��иші та дим над Рязанню: як дипломатичні торги Трампа перетинаються з жорстокою реальністю війни
Published on HivePostify by @budmo2022 · Mon Sep 07 2026
Кожного разу, коли у світових новинах з'являються гучні заголовки про «мирні пакети» чи «триденні перемир’я», я мимоволі роблю глибокий вдих і заварюю собі міцнішу каву. За роки цієї великої війни у мене виробився стійкий імунітет до гучних політичних анонсів. Але події останніх днів змушують вкотре замислитися над тим, наскільки паралельні всесвіти утворюють висока політика та реальний фронт. З одного боку, ми бачимо високу дипломатію. Спецпосланці Дональда Трампа — Джаред Кушнер та Стів Віткофф — здійснюють справжній човниковий марафон між кабінетами. Спочатку Москва, де вони годинами сиділи за переговорами у Кремлі, тепер — Київ, де Кушнер презентує доручення Трампа підготувати «спеціальний пакет» для досягнення миру. Заяви лунають спокусливо красиво, а Вашингтон демонстративно підкреслює свій прагматичний підхід. Але що криється за цими золоченими кулуарними дверима? А за ними — класична кремлівська ужимка. Варто було американським гостям заявити про якесь триденне затишшя для безпечних перемовин, як з Москви одразу ж пролунало цинічне уточнення: ні про які тривалі домовленості з Україною вони й не думали. Мовляв, так, на пару днів удари призупинили, а далі — все за старим сценарієм. Це чергове нагадування усім ілюзіоністам від геополітики: росія не шукає компромісів, вона шукає паузу або слабке місце. І поки у високих кабінетах за столом переговорів ділять відсотки впливу, Генеральний штаб ЗСУ дає чітку та вичерпну відповідь ��а питання, якою насправді має бути дипломатія з агресором. У ніч на 6 вересня наші хлопці влаштували ворогу надзвичайно гарячу ніч. Точний удар по Рязанському нафтопереробному заводу — об’єкту, який живить пальним військову машину окупантів — перетворив промислову зону на палаюче пекло. І це не поодинока акція. Одночасно під роздачу потрапив військовий аеродром «Ростов-на-Дону», а разом із ним — радіолокаційна станція «Подльот» та два комплекси ППО «Панцирь-С1», які мали б це все захищати. Зізнаюся, коли читаєш про такі успіхи, з'являється зовсім інше відчуття реальності. Оце і є справжні аргументи на переговорах. Не обіцянки, не підписані клаптики паперу, а палаюча рязанська нафта й знищена ворожа радіолокація. Зараз ми спостерігаємо дивовижний парадокс. Західні дипломати прагнуть знайти формулу, де можна розставити красиві розділові знаки й оголосити про фінал. Вони оперують категоріями компромісів та бізнес-угод. Але наша реальність набагато простіша й жорсткіша: будь-яке припинення вогню без залізобетонних гарантій та без послаблення військового потенціалу ворога — це лише відстрочка перед наступним ударом. Мені здається, що головний урок цих днів полягає в тому, що миру не досягають проханнями або задобрюванням ворога в кулуарах. Коли спецпосланці запевняють про прагнення створити умови для тривалого миру, варто пам'ятати: найкращі умови створюють Сили оборони України своїми глибинними ударами по логістиці та інфраструктурі агресора. Війни закінчуються не тоді, коли політичні посланці виходять до преси з посмішками, а тоді, коли в однієї зі сторін остаточно вичерпуються ресурси та можливість продовжувати агресію. Палаючий Рязанський НПЗ наочно демонструє, що ми рухаємося саме в цьому, єдино правильному напрямку. А як ви вважаєте: чи є сенс у таких дипломатичних місіях, чи єдиним дієвим інструментом примусу до миру залишаються нові удари по ворожій тиловій інфраструктурі?
Tags: #hive-165469#ua