Гнів заместь зітхань: чому пророцтво Василя Стуса про Донбас розриває серце сьогодні
Published on HivePostify by @life-beauti · Fri Sep 04 2026
Кожного разу, коли вересень торкається золотом міських вулиць, у моїй душі спалахує особливе відчуття гіркоти й гордості. Четвертого вересня ми згадуємо річницю з дня, коли в холодному, вогкому карцері табору Перм-36 згасло серце людини, яку так і не змогла зламати тоталітарна машина. Василя Стуса. Поета, який випередив свій час і за це сплатив найвищу ціну. Сьогодні я зловив себе на думці, що насправді ми тільки починаємо вчитися читати Стуса по-справжньому. Не як сухий текст із шкільного підручника, а як живу, пульсуючу артерію нашої власної гідності. Нещодавно я перечитував архівні матеріали й натрапив на його знаменитий, майже відчайдушний лист до поета Андрія Малишка, написаний ще в грудні 1962 року з Горлівки. Звичайний лист від молодого 24-річного вчителя, на який той так і не отримав відповіді. Але які ж пророчі та безкомпромісні слова в ньому закарбовані! Джерело Але перш ніж розібрати цей лист, я мушу розповісти вам один епізод із життя Стуса, який чудово пояснює весь його внутрішній вогонь. 1962 рік, Горлівка на Донеччині. Василь працює вчителем української мови та літератури в місцевій школі. Заходить він разом із колегою в звичайну шахтарську їдальню. Обідня перерва, довкола стоять у черзі втомлені, вкриті вугільним пилом робітники. Товариш Стуса підходить до роздачі й цілком природно замовляє українською: «Мені, будь ласка, на перше — борщ, а на друге — шніцель із картопляним пюре». І тут із черги лунає хамський, презирливий вигук одного з шахтарів: «Ти што, падла, по-нашему говорить не умеешь? Ты почему говоришь "на перше"? Ты что, не можешь сказать по-человечески: "Дайте нам на первое"? А ты говоришь "на перше", "на друге"!» Уявіть собі цю напругу в повітрі. Інший би мовчки ковтнув образу або відвів очі. Але тільки не Стус. Василь буквально вибухнув і накинувся на цього шахтаря. Здійнялася бійка, а у відповідь Стус почув те, що пізніше закарбувалося в історичній пам'яті як страшний вирок: «Это бендеровцы, мы их в 45-м году не добили, так сейчас добьем!» Ця ситуація буквально перевернула внутрішній світ поета. Вона стала тією іскрою, яка розпекла його біль до межі. Саме після таких зіткнень із глухою, агресивною русифікацією Стус береться за перо й пише того самого листа Андрію Малишку. «Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. У Горлівці є кілька українських шкіл, яким жити зовсім недовго. У Донецьку таких немає, здається... Отже, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а хуторянським народом ми довго не проживемо, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити...» Коли я читаю ці рядки, у мене всередині все стискається від того, наскільки точно Стус діагностував катастрофу ще понад шістдесят років тому. Він дивився в обличчя системі й бачив, як поступово стирається національна ідентичність великого промислового регіону. Він бачив, як українське місто намагаються перетворити на безликий радянський приліпок. Але найбільше в цьому листі мене вражає навіть не гіркий аналіз ситуації, а обурення Василя щодо пасивності тодішньої української культурної еліти. Послухайте, як палко він звертається до старшого покоління письменників: «Іноді здається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається від сокири. Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі кволі зітхання, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів?!» Ось вона — суть Василя Стуса! Ніяких компромісів, ніяких заспокійливих ілюзій чи плаксивих зітхань. Коли нищать твою культуру, твоє дерево життя — ти не маєш права співати колискові. Ти мусиш відчувати лють і чинити опір. Дивлячись на нинішні події, на те, за що сьогодні виборює свободу наша країна, я розумію, що Стус був тим поодиноким маяком, який вказував шлях крізь непроглядну пітьму. Він загинув у 1985 році, за кілька років до розпаду тієї самої імперії, яка намагалася його розтерти на порох. Але його гнів, його безкомпромісне прагнення свободи й принциповість сьогодні живуть у кожному з нас.
[Джерело](https://frontliner.ua/wp-content/uploads/2024/12/002img3000miloserdovvaleriy.avif)
Стус навчив нас головного уроку: не можна бути пасивним спостерігачем, коли руйнують твоє коріння. Не можна мовчки миритися з меншовартістю. Його спадщина — це заклик до дії, до власної внутрішньої сили, яка не залишає місця для страху.
Tags: #hive-165469#ua