This is my country. And the world needs to see it.
Published on HivePostify by @nadin-zakrevska · Mon Aug 03 2026
[Джерело:](https://www.facebook.com/share/p/195HoGybXU/)
— Look, is this an excursion? Can't you see people are grieving?! — the security guard shouted harshly at Maxim and me. We walked away toward our car, only catching the tail end of his conversation with two panicked women. — They keep walking around here day and night! — the man in uniform continued. — Will nobody steal our surviving belongings? — asked one of the women. The guard stayed silent: "Nobody is allowed in." I thought about how people had run out in whatever they were wearing, without a single thought about their property. Jackets, bedding, just someone else's random things were scattered all around. That night, I woke Maxim up and grabbed my purse, hoping it would pass us by. Right then, my neighbor called to say everyone was already in the shelter, telling me to wake Maxim up and come down immediately. Our Austrian bomb shelter was surprisingly warm. My neighbors sat quietly along the corridor on a bench. But we walked further in, to the spot that the neighbor’s husband considered the safest. Believe me, I had no desire to write about this, if not for one detail. In the morning, the news revealed that one of the missiles had lodged in the building of my ex-husband. Fortunately, it didn't explode. I told my son to call his father. As it turned out, the building has multiple entrances, and the tragedy happened on the complete opposite end of that long nine-story apartment block. Yes. We are strangers now. But whether because of or thanks to my excessive empathy, when I read the address, I instantly understood where it was. And I immediately thought about how Maxim sometimes used to stay overnight there. Thank God that night my son was with me in our old bomb shelter. Yesterday, we decided to go and take a look. Of course, it gives you goosebumps, but I believe we must show this to the world. Just imagine: out of 22 missiles, our brave air defense shot down 20, and only 2 caused disaster. What if all of them had hit? It's terrifying to imagine. In Lviv, thankfully, this is a rarity, while other cities suffer almost every single night. Every day, I text with my relative in Kyiv. And, it seems, another sleepless night. I ask: "How are you? Is everyone safe? Was your granddaughter very scared?" And he replies that everything is fine with them, that it's far away from them, and instead, he worries about us in Lviv. Near that building, I ran into the parents of a girlfriend of mine who moved away and now lives in Norway. It was a pleasant meeting, though under such circumstances. We quickly chatted about everything, and they haven't changed at all. Imagine, they’ve been together since school, walking through life hand in hand. I was so very glad to see them. What am I getting at? That there is no such thing as entirely bad or entirely good. Our feelings are like an up-and-down chart — a sharp drop, and an easy rise. The main thing is not to get stuck on just one side. We must keep fighting against our enemy, who hurls combat missiles at residential buildings. We donate, we support the military, for the sake of our children and the next generation of Ukrainians!
Це моя країна. І світ має це бачити — Ну що тут екскурсія, не бачите, в людей горе! — різко крикнув до мене з Максимом охоронець. І ми пішли до нашого авто, лиш крайнім слухом я почула його діалог із двома схвильованими жінками: — Ходять тут і в день, і вночі! — продовжував той чоловік у формі. — А наші вцілілі речі ніхто не вкраде? — спитала одна жінка. Охоронець мовчав: «Нікого не пускаємо». Я подумала, що люди вибігли в чому були, не думаючи про майно, навколо розкидані куртки, постіль, просто чиїсь речі. Я тої ночі підняла Максима і схопила свою сумочку, надіючись, що нас мине. Якраз сусідка мені подзвонила, що усі вже в укритті, щоб я будила Максима і вже спускалися. В нашому австрійському бомбосховищі було на диво тепло. Мої сусіди тихо сиділи вздовж коридору на лавці. А ми пройшли далі, де, на думку чоловіка тої сусідки, найбезпечніше. Повірте, я не мала бажання писати про це, якби не одна деталь. Зранку з новин виявилося, що одна з ракет застрягла в будинку мого колишнього чоловіка. На щастя, вона не вибухнула. І я сказала синові подзвонити до свого батька. Як виявилося, будинок має кілька під'їздів, і трагедія сталася на іншому кінці довгого дев'ятиповерхового будинку. Так. Ми чужі люди. Але через чи завдяки моїй надмірній емпатії, коли я прочитала адресу, то одразу зрозуміла, де це знаходиться. І одразу подумала, що іноді Максим залишався там ночувати. І добре, що цієї ночі син був зі мною в нашому столітньому бомбосховищі. Вчора ми вирішили поїхати подивитися. Звичайно, це вражає до мурах, але я вважаю, що ми маємо це показувати світу. Тільки уявіть, що з 22 ракет наші браві ППО збили 20, і лише 2 наробили біди. А якби всі? Страшно уявити. У Львові, на щастя, це рідкість, інші міста потерпають майже щоночі. Щодня переписуюся зі своїм родичем з Києва. І, здається, знову безсонна ніч. Я питаю: «Як ви? Всі цілі? Внучка дуже налякалася?» А він відповідає, що в них усе добре, що то далеко від них, а навпаки хвилюється ��а нас у Львові. Біля того будинку я зустріла батьків своєї подруги, яка виїхала і живе в Норвегії. Це була приємна зустріч, хоч і за таких обставин. Ми швидко про все переговорили, а вони зовсім не змінилися. Уявіть собі, вони зі школи разом, отак крокують по життю. Дуже рада була їх побачити. Я до чого все веду: що не буває повністю поганого і повністю хорошого. Наші почуття як графік вверх-вниз, різко вниз і легко вверх. Головне — не зациклюватися на одному. Мусимо продовжувати боротися проти нашого ворога, який кидає на житлові будинки бойові ракети. Донатимо, допомагаємо військовим заради наших дітей і наступного покоління українців!
Tags: #hive-165469#ua#ukraine#thoughts#story#life#ecency#stopwarinukraine#staywithukraine